The Economist: Туреччина може позбутися Ердогана, у демократів у всьому світі з’явиться надія
Минулого місяця перший турецький авіаносець вітчизняного виробництва «Анадолу» відправили в Босфор. Демонструючи військовий корабель, президент Реджеп Таїп Ердоган сподівається запалити патріотично налаштованих виборців перед голосуванням, яке пройде 14 травня. Але його харизми, широких жестів і подарунків може виявитися недостатньо.
«Людина, яка править Туреччиною з 2003 року у все більш авторитарному стилі, може зазнати поразки», – пише The Economist.
Більшість опитувань свідчать, що Ердоган відстає в президентській гонці з невеликим відривом. Видання припускає, що якби він програв, це був би приголомшливий політичний розворот з глобальними наслідками. Турецький народ став би більш вільним, менш наляканим і з часом – більш процвітаючим. Новий уряд відновив би понівечені відносини із Заходом. Туреччина – член НАТО, але за час правління Ердогана вона стала деструктивним гравцем на Близькому Сході і прагнула до тісніших зв’язків з Росією.
«Найважливіше те, що в епоху, коли правління авторитаристів зростає скрізь: від Угорщини до Індії, – мирне усунення Ердогана продемонструвало б демократам у всьому світі, що таких лідерів можна перемогти», – йдеться в статті.
Для початку можна подивитись на саму Туреччину, країну з середнім рівнем доходу з 85-мільйонним населенням на перехресті між Азією, Європою і Близьким Сходом. Як і автократи в усьому світі, Ердоган вчепився за владу, систематично послаблюючи інститути, які обмежують і коригують погану політику. Його опоненти – шестипартійний альянс з детальним планом управління державою – обіцяють відновити ці інститути.
Більшість опитувань свідчать, що Ердоган відстає в президентській гонці з невеликим відривом. Видання припускає, що якби він програв, це був би приголомшливий політичний розворот з глобальними наслідками. Турецький народ став би більш вільним, менш наляканим і з часом – більш процвітаючим. Новий уряд відновив би понівечені відносини із Заходом. Туреччина – член НАТО, але за час правління Ердогана вона стала деструктивним гравцем на Близькому Сході і прагнула до тісніших зв’язків з Росією.
«Найважливіше те, що в епоху, коли правління авторитаристів зростає скрізь: від Угорщини до Індії, – мирне усунення Ердогана продемонструвало б демократам у всьому світі, що таких лідерів можна перемогти», – йдеться в статті.
Для початку можна подивитись на саму Туреччину, країну з середнім рівнем доходу з 85-мільйонним населенням на перехресті між Азією, Європою і Близьким Сходом. Як і автократи в усьому світі, Ердоган вчепився за владу, систематично послаблюючи інститути, які обмежують і коригують погану політику. Його опоненти – шестипартійний альянс з детальним планом управління державою – обіцяють відновити ці інститути.
З багатьох поганих наслідків ледь обмеженої влади, економічна політика Ердогана найбільше вдарила по пересічних турках. За два роки він звільнив трьох керівників умовно незалежного центрального банку, зробив свого некомпетентного зятя міністром фінансів і відтоді зобов’язав банк проводити абсурдно м’яку монетарну політику, схожу на цукрову лихоманку. Це дозволило утримати зростання на досить високому рівні, але призвело до інфляції, яка сягнула піку в 86% минулого року і досі перевищує 40% (згідно з офіційними даними, які можуть бути недостовірними). Виборці нарікають, що ціна на цибулю за два роки зросла в десять разів.
В разі своєї перемоги на президентських виборах, кандидат від опозиції Кемаль Кілічдароглу пообіцяв відновити незалежність банку і знизити інфляцію до однозначного показника, що, якщо пощастить, також зупинить обвал іноземних інвестицій. Але виправити потрібно не тільки економіку.
Турецька демократія також ледве жива. Як і багато інших автократів, Ердоган «кастрував» судову владу за допомогою ручної Ради з юридичних призначень. Він заткнув рота ЗМІ частково шляхом залякування, а частково шляхом організованого продажу видань своїм друзям. Це теж поширений прийом. Ердоган відсунув парламент на другий план, внісши у 2017 році зміни до Конституції, які надали йому право видавати укази на власний розсуд. Кілічароглу обіцяє змінити цю практику.
Прокурори Ердогана залякують активістів і політиків сфабрикованими звинуваченнями в «тероризмі». Серед політичних в’язнів Туреччини – лідер головної курдської партії, третьої за величиною в країні, якій загрожує заборона. Опозиційному меру Стамбула загрожує в’язниця і заборона займатися політикою. Колишні урядові важковаговики бояться критикувати президента, вимагаючи анонімності перед тим, як обговорювати його пошепки. Усе це погіршиться, якщо Ердогана переоберуть, але швидко покращиться, якщо він програє.
Перемога опозиції також була б корисною для сусідів Туреччини і мала б величезне геополітичне значення для Заходу. Сьогодні Туреччина майже повністю відірвана від решти Європи, хоча номінально вона все ще є кандидатом на вступ до ЄС. Можливо, цього ніколи не станеться, але Кілічдароглу обіцяє виконувати рішення Європейського суду з прав людини і почати звільняти політичних в’язнів Ердогана. Європа повинна відреагувати на це відновленням візової програми для турків, яка давно зупинилася, поліпшенням доступу Туреччини до єдиного ринку ЄС і більш тісною співпрацею у сфері зовнішньої політики.
Також The Economist прогнозує покращення турецьких відносин з НАТО, якщо чинний президент зазнає поразки на виборах. Турецьке блокування вступу Швеції до альянсу буде знято. Відносини зі США, отруєні зближенням Ердогана з Владіміром Путіним і нападами на курдські сили в Сирії, покращаться.
«Однак нова Туреччина продовжить політику Ердогана щодо України, яка полягає в тому, щоб ходити по тонкій лінії. Вона продовжить постачати Україні безпілотники, але не приєднається до санкцій проти Росії, оскільки надто сильно залежить від неї в плані туристів і газу», – йдеться в статті.
Важливішим за все це буде сигнал, який перемога опозиції надішле демократам у всьому світі. Авторитарні лідери зараз підривають демократію, не скасовуючи її, а лише руйнуючи правила й інститути, які обмежують їхню владу. 56 країн кваліфікуються як «електоральні автократії», згідно з оцінкою організації v-Dem. Хоча наприкінці Холодної війни таких було 40. Цей список може зрости. Президент Мексики Андрес Мануель Лопес Обрадор намагається підірвати судову та виборчу систему країни.
Маяк для пригноблених
Якщо Ердоган програє, це покаже, що ерозію демократії можна зупинити – і підкаже, як саме. Демократичні опозиційні партії повинні визнати небезпеку і об’єднатися, поки не стало надто пізно. В Індії фрагментація опозиції дозволила прем’єр-міністру Нарендрі Моді домінувати, хоча його партія набрала 37% голосів. Тепер головному лідеру опозиції загрожує в’язниця. Ситуація в Польщі менш похмура, але її опозиція також програє вибори проти популістської правлячої партії.
Турецька опозиційна партія «Альянс нації» вже досягла набагато більших успіхів. Кілічдароглу може здаватися трохи нудним, але він наполегливий творець консенсусу. Крім того, політик поводиться доволі скромно. Він повна протилежність своєму опонентові.
«Якби він переміг, це був би величезний момент для Туреччини, Європи і глобальної боротьби за справжню демократію. Ердоган зробив кілька хороших речей у перші роки свого правління, але постійне накопичення надмірної влади затьмарило його розум і його відчуття моралі, як це зазвичай буває», – пише The Economist, не приховуючи свою симпатію до Кілічдароглу.
